otveti.org/tolkovanie-biblii/psaltir/26/

Поліська Січ, Українська повстанська армія отамана Бульби Боровця – підпільна збройна формація, утворена на Поліссі влітку 1941 р. у селі Немовичі на Рівненщині отаманом Тарасом Бульбою з ініціативи уряду Української Народної Республіки в екзилі. Основу організації було закладено ще у 1940 р., а перші збройні формації було утворено після початку німецько-радянської війни у червні 1941 р. Бульбівці воювали як проти німців, так і проти радянських військ, періодично співпрацюючи з однією зі сторін. Влітку 1943 р. примусово об’єднана з УПА.

 

Політбюро ЦК ВКП(б) – керівний орган Комуністичної партії, що визначав політику партії у всіх напрямках суспільного життя в умовах однопартійної системи і керував її діяльністю між пленумами. Політбюро обирали під час Пленуму ЦК КПРС.

 

Політика «червоного терору» – репресії більшовиків проти багатьох груп населення, оголошених «класовими ворогами» або звинувачених у «контрреволюційній діяльності» без суду і слідства. Згідно з декретом «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 р. усіх ворогів радянської влади мали фізично знищити або ізолювати у концентраційних таборах.

 

Політичні в’язні та битовики – неофіційний поділ в’язнів у Радянському Союзі. До першої категорії належали люди, здебільшого засуджені за статями Кримінального кодексу УРСР: «контрреволюційні дії» (ст. 54); «зрада Батьківщини» (ст. 54а). Це були національно свідомі люди, що боролись за державну незалежність. «Битовиками» називали усіх, хто потрапляв у тюрму за кримінальні злочини: вбивство, зґвалтування, грабіж, крадіжки та інше. Знущання з боку тюремної адміністрації зазнавали, насамперед, політв’язні.

 

Продрозкладка – система примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів у 1918-1921 рр., запроваджена за рішення РНК у Радянській Росії та поширена на територію окупованої більшовиками України. Зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки продовольства, насамперед – хліба. Проводилася органами Наркомпроду, продзагонами за участі частин Червоної армії, спільно з комбідами та місцевими радами. Була вираженням продовольчої диктатури більшовиків. 

 

Просвіта – українська громадська організація культурно-освітнього спрямування, заснована у Львові в 1868 р. Діяльність організації була спрямована на популяризацію української культури, збереження рідної мови, утвердження української національної свідомості. Завдяки «Просвіті» було зорганізовано сотні читалень, самодіяльних хорових і драматичних гуртків, видано сотні художніх творів і науково-популярних книжок для народу. 

 

Процес Спілки визволення України – показовий процес над 45 керівниками і головними діячами СВУ, що відбувся в Харкові з 9 березня до 19 квітня 1930 р. у рамках кампанії дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти – діячів української науки та культури, духовенства УАПЦ. Внаслідок фальсифікації документів та нечуваного в юридичній практиці насильства над заарештованими до різних термінів ув’язнення було засуджено 45 відомих діячів української науки і культури.

 

Рада Народних Комісарів РРФСР, РНК РРФСР – радянський уряд у 1917­–1946 рр. З утворенням в 1922 р. СРСР аналогічні органи були утворені в союзних республіках. Народний комісаріат у структурі радянської влади відповідає сучасному Кабінету Міністрів, а посада народного комісара – посаді міністра.

 

Радянізація – насильницьке насаджування на певній території норм економічного, суспільно-політичного, культурного життя, що були характерними для тоталітарного СРСР.

 

РКП(б) –  Російська комуністична партія більшовиків.

 

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – поч. 30-х рр. в Україні, яке створило ціннісні твори в літературі, живописі, музиці, театрі й було знищене тоталітарним сталінським режимом.

 

Російська православна церква, РПЦ (офіційна назва до 8 вересня 1943 р.– Православна російська церква) – Історія РПЦ бере початок від часів хрещення Русі, коли була утворена Київська митрополія Константинопольського патріархату. Статус автокефальної має де-факто з 15 грудня 1448 р., коли Московський помісний собор засудив Флорентійську унію і проголосив рязанського єпископа Іону Митрополитом Руським без благословення Константинопольського патріарха. Сучасні органи влади і керівні структури РПЦ сформувались у середині 1940-х рр., коли керівництво СРСР визнало лояльною до держаного режиму «староцерковну» групу ієрархів на чолі з митрополитом Сергієм (Старгородським). Останнього невдовзі обрали патріархом Московським. У 1946 р.Московскийпатріархат був визнаний єдиною законною православною церквою в СРСР. Діяльність РПЦ перебувала під контролем Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР та була обмежена відправами у храмах служб і треб без місіонерської, проповідницької, навчальної чи громадсько-політичної діяльності.

 

Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, РРФСР (рос. Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика, РСФСР) – офіційна назва російської комуністичної держави (з 1917 р.), що входила до складу СРСР (у 1922 –1991 рр.). З 1922 р. формально вважалась лише однією із союзних республік, але фактично стала однією з форм Російської імперії.

 

Російське культурно-просвітницьке товариство імені О. Духновича (рос. Русское культурно-просветительное общество имени Александра Духновича, Общество им. А. Духновича) – суспільна та культурно-освітня організація русофільської орієнтації, заснована 28 березня 1923 р. у м. Мукачеве на противагу українській «Просвіті».  Заперечуючи існування українців як окремої нації, «Общество им. А.Духновича» вимагало впровадження в усі сфери життя російської літературної мови та активно сприяло поширенню російської культури. Для цього проводилися «Дні російської культури», святкування пам’ятних дат російської історії, ювілеї російських поетів і письменників. Після приєднання Закарпаття до СРСР у 1945 р. Товариство було ліквідоване.

 

Санація («оздоровлення») – назва політичного руху в Польщі у 1926–1939 рр. Внаслідок впровадження політики санації у Польщі склався напівавторитарний режим.

 

СД – внутрішньопартійна служба безпеки нацистської партії, розвідувальне управління СС у 1934-1945 рр. 

 

СМЕРШ (абревіатура початкових букв гасла рос. Смерть шпионам!) – відділ контррозвідки народного комісаріату оборони (НКО) СРСР. СМЕРШ був сформований для оборони тилу Червоної армії, боротьби з дизертирством, шпигунами і диверсантами, а також виконував репресивні функції серед військовослужбовців та мирного населення.

 

Собібор – табір смерті, розташований у районі Любліна (Польща). Створений у березні 1942 р. у рамках операції «Рейнгард» і припинив своє існування наприкінці 1943 р. Як центр знищення розпочав свою діяльність у середині квітня 1942 р. За півтора роки у Собіборі було знищено бл. 250 тис. євреїв з Чехії, Словаччини, Нідерландів, Німеччини, Австрії, дистрикту «Галичина», району Любліна, Вільнюса, Мінська та Ліди. 

 

Соловецький табір особливого призначення (рос. Соловецкий лагерь особого назначения, СЛОН) – найбільший концентраційний табір 1920-х років на Соловецьких островах, організований постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 р. на основі Пертомінського табору примусових робіт. Табору передали у користування все майно Соловецького монастиря, закритого 1920 р. У грудні 1933 р. табір був реорганізований у відділення Біломорсько-Балтійського табору, у 1937–1939 рр. продовжував функціонувати як «Соловецька тюрма Головного управління державної безпеки НКВС СРСР». 

 

Союз Радянських Соціалістичних Республік, СРСР (рос. Союз Советских Социалистических Республик, СССР) – соціалістична федеративна тоталітарна держава, яка існувала у 1922–1991 рр. у Східній Європі, Центральній та Північній Азії.

 

Табір примусової праці для євреїв – місце ув’язнення осіб єврейської національності з метою їх використання на тяжких роботах, перетворений з ґетто або новостворений для вивезенням працездатних євреїв із ґетто. Підпорядковувався керівництву поліції та СС. Загалом в Україні у роки війни існувало 78 таборів зазначеного типу. 

 

Терор – політика залякування та знищення політичних опонентів; насильницькі дії з боку влади проти окремих політичних чи класових угрупувань або народу в цілому. Терор на території України протягом ХХ ст. використовували різні режими. Найбільше терор проявився в політиці нациського та більшовицького режимів.

 

Треблінка ІІ – табір знищення, розташований у північно-східній частині Польщі. Створений на початку літа 1942 р. у рамках акції «Рейнгард» – нацистського плану зі знищення євреїв на території Генерал-губернаторства і припинив своє функціонування у липні 1943 р. За весь час існування табору було удушено в газових камерах і розстріляно понад 870 тис. євреїв з Польщі, Словаччини, Греції, Македонії, Чехії, а також 2 тис. циган. 

 

Третій рейх – німецька держава у 1933–1945 рр. під час перебування при владі нацистської партії на чолі з Адольфом Гітлером.

 

Трудовий табір – місце для ізольованого розміщення населення з використання примусової праці на підприємствах, будівельних і ремонтних роботах тощо. На окупованій території України у роки війни існувало 15 таборів зазначеної категорії. 

 

Українізація – політика КП(б)У в 1923-1933 рр., що проходила в рамках політики коренізації більшовицької партії в національних республіках та автономних областях СРСР. Прийнята на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. та закріплена на VII партконференції КП(б)У. Передбачала розширення функціонування української мови у партійному та державному апараті, на підприємствах та в установах, розвиток української культури, формування місцевої партійно-державної номенклатури в Україні. Згорнута у 1932-1933 рр. через початок масових репресій проти української національної інтелігенції та діячів культури.

 

Українська автокефальна православна церква, УАПЦ – церква, яка постала в результаті масового поширення серед духівництва і мирян ідеї автокефалії, дерусифікації української церкви. Організаційне оформлення УАПЦ завершилося на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києві 14-30 жовтня 1921 р., який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію на чолі з митрополитом київським і всієї України Василієм (Липківським); у 1927—1930 рр. церкву очолив Микола Борецький. У січні 1930 р. Надзвичайний собор УАПЦ під тиском радянської влади ухвалив рішення про її «саморозпуск»; значну частину її ієрархії, світських діячів і мирян заарештували і засудили за обвинуваченням у справі «Спілки визволення України» (СВУ). У листопаді 1930 р. діяльність церкви під назвою «Українська православна церква» на деякий час відновили. УАПЦ припинила існування у 1944 р. Рух за відродження УАПЦ розпочався у лютому 1989 р. після утворення Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. Скликаний у Києві 5-6 червня 1990 р. Всеукраїнський собор проголосив відродження УАПЦ і обрав патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника).

 

Українська військова організація, УВО – нелегальне військово-політичне об’єднання колишніх вояків та старшин українських армій у 1920–1929 рр. УВО виступало за відновлення української держави шляхом збройної боротьби.

 

Українська Галицька Армія, УГА – військо ЗУНР (1918–1921 рр). УГА була утворена на базі легіону Українських Січових Стрільців та інших підрозділів австро-угорської армії після Листопадового Чину; брала участь в українсько-польській (1918–1919 рр.) та українсько-російській (1917–1921 рр.) війнах.

 

Українська греко-католицька церква, УГКЦ – Інституційне існування Греко-католицької церкви в Україні розпочинається з Берестейської Унії 1596 р., коли у Бересті (тепер Білорусь) на церковному Соборі було проголошено відновлення повної єдності з Римським Престолом. Згідно з угодами Берестейської унії Церква підпорядковувалася Папі Римському, дотримувалася візантійського обряду та юліанського календаря. Найбільший розквіт Української греко-католицької церкви відбувся у 19 – на поч. 20 століття. У 1-й пол. 20 століття провідною постаттю греко-католицького руху був львівський митрополитАндрей Шептицький. Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях УГКЦ розпустили. Своє існування вона продовжувала в підпіллі. Лише у 1989 р., в час горбачовської «перебудови» Церква вийшла з підпілля.

 

Українська Держава – українська держава, що існувала протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 р. на території Центральної, Східної та Південної України. Очолював Українську Державу гетьман Павло Скоропадський. Постала на місці УНР в результаті державного перевороту. У внутрішній політиці опиралася на козацькі традиції державотворення. У зовнішній політиці дотримувалася антибільшовицького курсу, орієнтувалася на союз із Кубанню й Доном. Повалена під час антигетьманського повстання, очолюваного Директорією УНР. В історіографії інколи називається Гетьманатом.

 

Українська Народна Республіка, УНР – назва української держави у 1917–1920 рр. Після захоплення влади більшовиками і початку агресії радянської Росії проти України Центральна Рада 9-11 січня 1918 р. проголосила самостійність УНР. У квітні 1918 р. внаслідок приходу до влади П. Скоропадського замість УНР була проголошена Українська Держава. У грудні 1918 р. – відновлена Директорією УНР. Перестала існувати наприкінці листопада 1920 р. внаслідок остаточного захоплення території УНР російськими більшовиками.

 

Українська Народна Самооборона, УНС – збройні формування українського національного руху Опору, що діяли в Галичині у 1943 р. Формування відділів УНС виникло через необхідність захисту українського населення Галичини від діючого в цей час у регіоні партизанського з’єднання С. Ковпака. У квітні 1943 р. на Станіславщині сформовано перші два курені УНС – «Сіроманці» та «Месники». Протягом липня 1943 р. під керівництвом Олександра Луцького здійснено реорганізацію вже існуючих і започатковано формування нових підрозділів. У грудні 1943 р. УНС отримала назву «УПА-Захід».

 

Українська повстанська армія, УПА – армія, що виникла на Поліссі та Волині, насамперед, для оборони населення перед німецьким терором, а також перед радянськими та польськими партизанами. Діяла з весни 1943 р. під проводом  Дмитра Клячівського.  Спочатку створювалась як озброєне угрупування ОУН(б). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії на територіях, що входили до складу генерал-губернаторства, рейхскомісаріату «Україна». Після прийняття до лав УПА решти збройних патріотичних сил УПА отримала таку структуру: навесні 1943 р. утворено «УПА-Північ» (Волинь і Полісся) під керівництвом Клима Савура-«Охріма» та «УПА-Південь» (Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і південна частина Київської області) під керівництвом Омеляна Грабця-«Батька». Влітку 1943 р. Українська Народна Самооборона в Галичині реорганізувалась в «УПА-Захід» (Галичина, Буковина, Закарпаття і Закерзоння), яку очолив полковник Василь Сидор-«Шелест». З літа 1943-го по 1950-й рік головним командувачем УПА був генерал  Роман Шухевич, у 1950–1954 рр. — Василь Кук. Збройний спротив окремих боївок УПА тривав до кінця 50-х років.

 

Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР (рос. Украинская Советская Социалистическая Республика, УССР) – одна з 15-ти союзних республік колишнього СРСР. Проіснувала до серпня 1991 р. До 1937 р. мала назву УСРР.

 

Українська Соціалістична Радянська Республіка, УСРР (рос. Украинская Социалистическая Советская Республика, УССР) – одна з 15-ти союзних республік колишнього СРСР. Утворена 10 березня 1919 р. (у результаті об'єднання кількох радянських республік на території України та анексії залишків УНР). З 1937 р. – змінила назву на УРСР.

 

Українська Центральна Рада, УЦР – громадсько-політична організація, заснована у Києві. Діяла з березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Після проголошення УНР виконувала роль вищого законодавчого органу держави.

 

Український центральний комітет, УЦК – єдина суспільно-громадська установа 1939—1945 рр. для українців у генеральній губернії, визнана і контрольована німецькою владою. Очолював УЦК Володимир Кубійович. УЦК брав участь у майже всіх ділянках українського життя в Галичині, за винятком політичного; репрезентував українців перед німецькою владою; допомагав військовополоненим та в’язням; підтримував культуру і кооперативний рух. З ініціативи УЦК постала дивізія СС «Галичина».

 

Управління Північними таборами особливого призначення (рос. Управление Северными лагерями особого назначения, УСЕВЛОН) – утворене 28 червня 1929 р. у м. Усть-Сисольск (нині Сиктивкар). Ліквідоване у червні 1931 р.

 

Уряд Української Народної Республіки в екзилі, Екзильний уряд УНР – державний центр (1920–1948 pp.), який внаслідок більшовицької окупації УНР у 1919–1920 рр. перебував на території Польщі у Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом осередками державних установ були Варшава, Париж і Прага.

 

Учительська громада Підкарпатської Руси – професійна організація учителів Закарпаття, утворена в 1929 р. з ініціативи Августина Волошина. Відігравала важливу роль у становленні українського Закарпаття, зокрема в боротьбі за українізацію шкіл; видавала два фахові журнали – «Учительський голос» і «Наша школа». Проіснувала до 1939 р. 

 

Фронт Української Революції, ФУР – українське повстанське з’єднання під час радянсько-німецької війни, утворене восени 1942 р. на Кременеччині. Очолював ФУР колишній лейтенант Червоної армії Тимош Басюк-«Яворенко». ФУР декларував відданість демократичним ідеалам та традиціям національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., співпрацював з Поліською Січчю, збройними загонами ОУН(м) і деякий час з ОУН(б). У липні 1943 р. значна частина бійців ФУРу вступила до УПА.

 

Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України (ЦК КП(б)У) – керівний орган КП(б)У, що керував усіма сферами суспільного життя.

 

ЦК КПРС –  вищий партійний орган у проміжку між з’їздами партії. На Пленумах ЦК обирав Політбюро (Президію), Секретаріат і Оргбюро ЦК, Комісію партійного контролю (1934—1990).

 

Червона Армія, РСЧА (рос. рабоче-крестьянская Красная армия, РККА) – офіційна назва Збройних сил РСФСР та СРСР з 15 січня 1918 р. по 25 лютого 1946 р. З 1946  по 25 грудня 1991 р. – Радянська армія. Включала сухопутні війська, військово-повітряні сили, військово-морський флот, прикордонні та внутрішні війська. За офіційною радянською версією датою створення Червоної армії вважається 23 лютого 1918 р.

 

Чорні дошки – система психологічного, військового та адміністративного терору радянської влади проти сіл, які чинили опір заходам більшовиків у аграрній сфері. Занесення на «чорні дошки» означало певний статус села та району і передбачало блокаду, повну ізоляцію від зовнішнього світу і посилений терор голодом населення. Практику занесення українських сіл на «чорні дошки» більшовики використовували для упокорення селян під час проведення колективізації та хлібозаготівель у роки Голодомору 1932-1933 рр.  

 

Чудо на Віслі – розгром наступаючих на Варшаву більшовицьких армій союзною укрїнсько-польською армією в середині серпня 1920 р. Один з переломних моментів у війні поляків та українців проти більшовизму.

 

Школа ім. Б. Грінченка – одна з найбільших українських шкіл, що була відкрита перед Першою світовою війною. Зважаючи на місцерозташування школи у Городецькому передмісті, її відвідувачами були переважно діти працівників залізниці – залізничних робітників та кондукторів. У будинку на вул. Городоцькій, 95 містилась 4-класна хлоп’яча народна школа ім. Б.Грінченка та чоловіча фахова доповнююча школа. На пл. св. Юра, 5, в будинку церкви св. Юра містилася 7-класна дівоча народна школа та дівоча фахова доповнююча школа ім. Б.Грінченка. (Котлобулатова І. За матеріалами «Центру міської історії» //www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=8478

 

Шталаг – стаціонарний табір військовополонених рядового та сержантського складу. 

 

Ґетто – частина території населенного пункту, виділена для примусового утримання осіб євреїйської національності з метою їх ізоляції та подальшого знищення. Існували ґетто відкритого і закритого типів. Перед їх ліквідацією усі відкриті ґетто були перетворені на закриті з суворою ізоляцією. Управління у ґетто здійснювалося через єврейські ради («Юденрати»).

 

Барак посиленого режиму (рос. барак усиленного режима, БУР) – приміщення у внутрішній тюрмі табору, де ув’язнювали «порушників дисципліни». БУР виник у 20-ті рр. ХХ ст., а на початку 60-х рр. його замінило ПКТ (рос. помещение камерного типа).

 

Белжець – табір смерті, розташований в районі Любліна (Польща). Створений у листопаді 1941 р. у рамках операції «Рейнгард». Розпочав своє функціонування як центр винищення 17 березня 1942 р. Загальна кількість жертв, здебільшого євреїв з Любліна, Кракова та Львова та декілька сотень циган, удушених у газових камерах Белжеця, становить 600 тис. осіб. Припинив своє функціонування навесні 1943 р.  

 

Битва на Курській дузі або Курська битва – одна з ключових битв Другої світової війни, що тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 р. Передумови: під час зимового наступу Червоної армії і контрнаступу вермахту на Східній Україні у центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 км. і шириною до 200 км., обернений у західну сторону (так звана «Курська дуга»). Німецьке командування вирішило зруйнувати Курський виступ. З цією метою у квітні 1943 р. була затверджена військова операція під кодовою назвою «Цитадель». Внаслідок воєнних дій Хоча втрати німецьке командування не досягло поставлених завдань, а контрнаступ радянської армії остаточно закріпив за нею стратегічну ініціативу. 

 

Вермахт – назва збройних сил нацистської Німеччини у 1935–1945 рр. Очолювало вермахт верховне головнокомандування, якому підлягали сухопутні, повітряні та військово-морські сили, а з 1940 р також війська СС. На чолі цих військ були свої головні командуван­ня. Верховним головнокомандуючим вермахту був рейхсканцлер Адольф Гітлер. Напередо­дні Другої світової війни у вермахті було близько З млн вояків, а його мак­симальна чисельність у грудні 1943 р. – близько 11 млн осіб.

 

Версальський мирний договір – договір країн-переможниць у Першій світовій війні (Великобританії, Франції, Італії, США та ін.) з Німеччиною, підписаний 28 червня 1919 р. у Версалі. За умовами договору Німеччина втрачала свої заморські колонії та низку територій у Європі. Умови договору призвели до гострої реакції в німецькому політикумі, приходу до влади А. Гітлера та Другої світової війни.

 

Виправно-трудова колонія, ВТК (рос. Исправительно-трудовая колония, ИТК) – одна з двох головних структур-місць позбавлення волі в СРСР. Утворена 11 липня 1929 р. для осіб, ув’язнених на термін менше 3-ьох років. Для ВТК порівняно з ВТТ характерний легший режим утримання ув’язнених. В’язнів ВТТ масово використовували у промисловому будівництві та для освоєння природних ресурсів СРСР.

 

Виправно-трудовий табір (ВТТ) (нім.) – місце ув’язнення громадян на визначений термін (від 21 до 56 днів, з можливістю продовження) за ухилення від трудової повинності, трудові порушення, з подальшим направленням на попереднє місце роботи або до концтабору. ВТТ підпорядковувався комендатурі СД (служби безпеки) та поліції безпеки. У такому таборі був особливо жорстокий режим утримання. В Україні у роки Другої світової війни існувало 7 таборів зазначеної категорії. 

 

Виправно-трудовий табір, ВТТ (рос. Исправительно-трудовой лагерь, ИТЛ) – одна з двох головних структур-місць позбавлення волі в СРСР. Утворена 11 липня 1929 р. для осіб, ув’язнених на термін більше 3-ьох років. 25 жовтня 1956 р. всі ВТТ МВС СРСР передали у підпорядкування республік СРСР і перетворили у виправно-трудові колонії (ВТК). В’язнів ВТТ масово використовували у промисловому будівництві та для освоєння природних ресурсів СРСР.

 

Власовці – солдати Російської визвольної армії (рос. Русская Освободительная Армия, РОА) – антирадянське військове з'єднання під командуванням генарала Власова, яке воювало під час Другої світової війни на боці Німеччини проти СРСР. На початку 1945 р. РОА нараховувала близько 200 тис. осіб.

 

Воєнний комунізм – здійснювані більшовиками у 1917-1921 рр. соціально-економічні перетворення на підконтрольній їм території колишньої Російської імперії. Передбачала націоналізацію засобів виробництва, банків, торгівлі, транспорту, ліквідацію ринку та приватної власності, колективізацію сільського господарства, запровадження трудової повинності та карткової системи у містах, а продрозкладки на селі. Була припинена у березні 1921 р. після переходу до нової економічної політики (НЕП). 

 

Всеросійська надзвичайна комісія, ВНК (рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия, ВЧК) – державно-політичний каральний орган уряду більшовиків, утворений для «боротьби з контрреволюцією і саботажем» у 1917–1922 рр. Очолював ВНК Фелікс Дзержинський.

 

Всесоюзний Центральний виконавчий комітет СРСР, ВЦВК СРСР – найвищий орган державної влади СРСР у період між всесоюзними з’їздами рад, який діяв з часу заснування СРСР у 1922 р. до початку повноважень Верховної ради СРСР (вищий орган державної влади в СРСР відповідно до Конституції 1936 р.) у 1938 р. 

 

Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, ВУЦВК – найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий та контролюючий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з'їздами рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Діяв у 1917–1938 рр.

 

Генеральний план «Ост» – секретна програма Третього Рейху з проведення етнічних чисток на території Східної Європи та її німецької колонізації після перемоги над СРСР. Перший варіант плану був розроблений у 1940 р. Був розрахований на 20-30 років і передбачав масове знищення або виселення 46-51 млн слов’ян, зокрема 65% населення Західної України, 75% Білорусі, значну частину Литви, Латвії та Естонії. Замість слов’ян передбачалося переселення 10 млн німецьких колоністів.  

 

Геноцид – сукупність дій, або політика, спрямовані цілковито або частково на винищення національної, етнічної, расової, релігійної чи соціальної спільності людей. Здійснюється через убивства, завдання тяжких тілесних ушкоджень тощо. Політика Г. притаманна тоталітарним режимам, зокрема – гітлерівському в Німеччині (знищення мільйонів євреїв в окупованих країнах), сталінській диктатурі в СРСР (репресії та депортації, штучні Голодомори в Україні).

 

Гестапівська тюрма – місце попереднього ув’язнення та утримання громадян з політичних мотивів із застосуванням до ув’язнених насильницьких дій виняткової жорстокості, включаючи катування і вбивства. Підпорядковувалася гестапо (таємній державній поліції) або СД (службі безпеки). Загалом на території України протягом війни зафіксовано існування 66 тюрем зазначеного типу. 

 

Гестапо – поліція Третього рейху, що належала до таємних органів Міністерства внутрішніх справ протягом 1933–1945 рр. Створена для боротьби з ворогами нациського режиму та наділена правом арешту без суду і слідства.

 

Головне управління місцями ув’язнення, ГУМУ (рос. Главное управление местами заключения) – структурний підрозділ НКВС, утворений в жовтні 1922 р. Раднаркомом СРСР для об’єднання та управління всіма місцями ув’язнення (за винятком тюрем загального характеру). У 1934 р. всі функції ГУМУ передано в ГУЛАГ НКВС.

 

Голодомор – термін, що вживається для позначення масового, штучно організованого сталінським режимом на території УСРР голоду 1932–1933 рр., внаслідок якого померли мільйони людей. Визначення Голодомор вживається також для голоду 1921–1923 рр. та 1946–1947 рр.

 

Голокост – цілеспрямована політика нацистів у роки Другої світової війни щодо знищення євреїв на окупованій території Європи, жертвами якої стали близько 6 млн євреїв. Вважається одним із різновидів геноциду.

 

ГУЛАГ – ГУЛАГ (рос. «Главное управление исправительно-трудовых лагерей, поселений и мест заключений») — підрозділ НКВС (МВС), міністерства юстиції СРСР, що здійснював керівництво системою виправно-трудових таборів (ВТТ) у 1934–1960 рр., найважливіший орган системи політичних репресій СРСР.

 

Дівоча гімназія cестер Василіянок (м. Яворів) – заснована 1909 pоку та проіснувала до 1939 pоку, до першого приходу більшовиків. 

 

Державне політичне управління, ДПУ УСРР (рос. Государственное политическое управление УСРР, ГПУ УСРР) – орган державної безпеки УСРР, що функціонував упродовж 1922–1934 рр. Утворене замість скасованої Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК). Першим головою ДПУ УСРР і наркомом внутрішніх справ був В. Манцев. Згодом цю посаду займали В. Балицький і С. Реденс. ДПУ проводило каральні акції щодо українського населення і боролося з українським національно-визвольним рухом.

 

Державний комітет оборони, ДКО (рос. Государственный комитет обороны, ГКО) – надзвичайний вищий орган державного управління, утворений 30 червня 1941 р.з ініціативи Л. Берії. ДКО мав усю повноту влади в СРСР. Після закінчення радянсько-німецької війни рішенням Президії Верховної Ради СРСР від 4 вересня 1945 р. ДКО розформували.

 

Дивізія CC «Галичина» (з 1945 р. – Перша Українська дивізія Української Національної Армії) – українська військова частина, яка в 1944–1945 рр. воювала на боці гітлерівської Німеччини. Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. під керівництвом Військової Управи (голова – В. Кубійович). Дивізія створювалась за зразком німецьких піхотних дивізій. Командиром дивізії був генерал Ф. Фрайтаг. Воєнний вишкіл бійці дивізії проходили у м. Нойгамер (Німеччина). Під час боїв під Бродами (тепер Львівська обл.) дивізія була оточена і розбита. Окремим частинам дивізії вдалося прорвати оточення і відступити на Захід. Деякі відділи дивізії увійшли до складу Української Повстанської Армії. 

 

Директорія УНР – найвищий орган державної влади УНР. Діяв з 14 листопада 1918 р. до 10 листопада 1920 р.

 

Дулаг – збірний та пересильний пункт військовополонених та інтернованих цивільних громадян. 

 

Екзильний уряд – уряд у вигнанні, що добровільно чи внаслідок певних обставин перебуває за межами власної держави, але має певні юридичні права на керування нею. Протягом ХХ ст. існувало кілька українських екзильних урядів (ЗУНР, УНР, Гетьманат).

 

Закерзоння –  науково-публіцистична назва українських етнічних територій, розташованих на захід від лінії Керзона, що входили до складу Польщі. До цих земель належать Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Сокальщина, Равщина і Холмщина. За умовами радянсько-польського договору від 16 серпня 1945 р. (незначно змінені радянсько-польським договором 1951 р.) ці споконвічні українські землі відійшли до Польщі.

 

Західноукраїнська народна республіка, ЗУНР – українська держава, утворена на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії після Першої світової війни. Існувала з 18 жовтня 1918 р. до 18 липня 1919 р., а до 15 березня 1923 р. діяв екзильний уряд ЗУНР.

 

Захисні загони Націонал-Соціалістичної Робітничої партії Німеччини, СС – військово-поліцейська організація Націонал-Соціалістичної Робітничої партії Німеччини, утворена 4 квітня 1925 р. як захисні загони партії. Протягом 4 липня 1934 р. — 8 травня 1945 р. існувала як окрема мілітаристична організація в складі Збройних сил Німеччини. Війська СС важались елітними, проходили особливий вишкіл і відрізнялись своєю боєздатністю і жорстокістю.

 

Зондеркомандо (нім.) – особливі підрозділи СС та СД, які пройшли спеціальну підготовку, призначені для виконання поліційних і політичних завдань на окупованих східних територіях. Приймали участь в охороні концтаборів, приймали участь у розстрілах в’язнів. Окремі підрозділи займалися диверсійною діяльністю. У широкому значенні – підрозділи для виконання особливих завдань. 

 

Колективізація – система державних заходів, спрямованих на об’єднання дрібних приватних селянських господарств у великі виробничі колективні господарства через кооперацію. Вищою формою кооперації вважалися колгоспи (сільськогосподарські артілі). Прийняття у члени колгоспу окремо кожного селянина здійснювалося загальними зборами колгоспників. Той, хто вступав, вносив грошовий внесок у розмірі, передбаченому статутом колгоспу, і зобов’язувався усуспільнити свою власність – худобу, сільськогосподарський реманент, насіння, польові і присадибні ділянки землі тощо.

 

Комінтерн (Комуністичний інтернаціонал) – міжнародна організація комуністичних партій, заснована у березні 1919 р. у Москві з ініціативи В. Леніна замість ІІ інтернаціоналу. У 1920-1930-х рр. став інструментом впливу комуністичних партій та організацій на суспільно-політичне життя інших країн світу. Основною метою було поширення революційного інтернаціонального соціалізму. Розпущений у травні 1943 р. на вимогу західних союзників – США та Великої Британії. 

 

Комітет державної безпеки СРСР, КДБ СРСР (до 1978 р. – КДБ при Раді Міністрів СРСР) – наступник ВНК-ОДПУ-НКДБ-МДБ. Утворений 13 березня 1954 р. указом Президії ВР СРСР. Після смерті Й. Сталіна та арешту Л. Берії статус органів державної безпеки змінили: їх виокремили з МВС СРСР, а їхня діяльність здій­снювалася під жорстким контро­лем ЦК КПРС. На органи КДБ СРСР покла­далися функції розвідки, контр­розвідки, політичного розшуку, дізнан­ня та слідства. Їхній правовий статус визначався закритими (з грифами «таємно», «особливо та­ємно», «особливої важливості») підзаконними актами. На законодавчому рівні правовий статус КДБ СРСР було закріплено лише в останній пе­ріод його існування. 16 травня 1991 р. ВР СРСР ухвалила Закон «Про органи державної безпеки в СРСР». Однак на момент його введення в дію в Україні вже бу­ло взято курс на побудову влас­них органів державної безпеки.

 

Комітет державної безпеки, КДБ (рос. Комитет государственной безопасности, КГБ)– cоюзно-республіканський орган державного управління у сфері забезпечення державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, утворений 13 березня 1954 р. шляхом виділення з МВС СРСР ряду управлінь, служб і відділів. У систему КДБ входили органи державної безпеки, прикордонні війська і війська урядового зв'язку, органи військової контррозвідки, учбові заклади й науково-дослідні установи. Здійснював функції захисту комуністичного режиму СРСР від внутрішніх і зовнішніх ворогів, політичної розвідки за кордоном для уряду Радянського союзу, а також політичної контррозвідки на території СРСР.

 

Комуністична партія (більшовиків) України, КП(б)У – частина Комуністичної партії Радянського Союзу, що керувала всіма ділянками суспільного життя, маючи абсолютну владу. Виникла з більшовицьких осередків російської Соціал-Демократичної Робітничої партії (РСДРП), які діяли в українських губерніях Російської імперії. Утворена 18-20 квітня 1918 р. у м. Таганрог (тепер Росія) на нараді представників більшовицьких організацій України з ініціативи Миколи Скрипника під назвою Комуністична партія (більшовиків) України. У 1952 р. перейменована на Комуністичну партію України (КПУ).

 

Комуністична партія Радянського Союзу, КПРС – політична організація, програмною метою якої була побудова соціалізму і комунізму. Теоретичні засади КПРС — марксизм-ленінізм та пролетарський (соціалістичний) інтернаціоналізм. З І з'їзду (1898 р.) партія мала назву Російська соціал-демократична робітнича партія, РСДРП; з 1917 р. — Російська соціал-демократична партія (більшовиків), РСДРП(б); VII з'їзд (1918 р.) перейменував партію на Російську комуністичну партію (більшовиків), РКП(б), XIV з'їзд (1925 р.) – на Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), ВКП(б); XIX з'їзд (1952 р.) — на Комуністичну партію Радянського Союзу, КПРС. 

 

Концентраційний табір – місце превентивного (попереднього) ув’язнення людей з мотивів політичного, національного та релігійного характеру.  За рішенням державної таємної поліції (гестапо) без слідства і суду, без встановлення терміну для поступового знищення в’язнів непосильною каторжною працею, голодом, екзекуціями, тортурами, вбивствами і стратами їм створювали особливо жорстокий режим. Концтабори підпорядковувалися інспекції концентраційних таборів Третього Рейху. Вони характеризувалися такими ознаками, як: повна ізоляція в’язнів, реєстрація ув’язнених та запровадження спеціального одягу і системи розпізнавальних знаків і номерів, охорона військами СС; використання праці ув’язнених головною службою господарського управління СС. За класичною моделлю до концентраційних таборів на території України відносять тільки табори у Львові (Янівський) та у Києві (Сирецький). 

 

КПЗУ – Комуністична партія Західної України. Існувала в 1919–1938 рр.

 

Крайова екзекутива – головний керівний орган ОУН на західноукраїнських землях.

 

Кресовий закон – прийнятий польським парламентом у 1924 р. закон, відповідно до якого на території Західної України та Західної Білорусії вводилися двомовна шкільна освіта. Метою прийняття такого закону була асиміляція місцевого населення.

 

Ліга Націй – перша міжнародна міждержавна організація, покликана забезпечити мир та розвивати співробітництво між народами. Утворена під час Паризької мирної конференції 1919–1920 рр. з ініціативи Президента США Вудро Вільсона. Праобраз ООН.

 

Міністерство державної безпеки, МДБ (рос. Министерство государственной безопасности, МГБ) – наступник Народного Комісаріату державної безпеки (рос. НКГБ). Існувало з 1946 р. Ліквідоване 7 березня 1953 р. внаслідок об'єднання з МВС. Керував МДБ Лаврентій Берія.

 

Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, НКВС СРСР (рос. Народный комиссариат внутренних дел СССР, НКВД СССР) – центральний орган державного управління СРСР 1934–1946 рр. у сфері держбезпеки. Утворений 10 липня 1934 р. 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ (МВС). Основні завдання: забезпечення громадського порядку і державної безпеки, облік місць проживання громадян, реєстрація актів громадського стану, ведення держархівів, охорона кордонів СРСР, карний розшук, зовнішня розвідка, контррозвідка, виконання судових вироків, утримання й охорона виправних таборів і в'язниць.

 

Народний комісаріат державної безпеки УРСР, НКДБ УРСР (рос. Комитет государственной безопасности УССР, КГБ УССР) – союзно-республіканський орган державної безпеки (12 березня– серпень 1941, травень 1943 – 25 березня 1946). Утворений 12 березня 1941 р. Структура та завдання НКДБ УРСР визначалися відповідно до структури та завдань НКДБ СРСР. До відання НКДБ УРСР належали: ведення розвідувальної роботи за кордоном, боротьба з «підривною, шпигунською, диверсійною та терористичною» діяльністю іноземних розвідок на теренах УРСР, оперативна розробка та ліквідація залишків «антирадянських партій і контрреволюційних формувань» серед різноманітних верств населення країни.

 

Народний комісаріат юстиції РРФСР, НКЮ РРФСР – державний орган РРФСР та СРСР, що керував судовими установами. Утворений 26 жовтня 1917 р. У 1946 р. НКЮ був перетворений у Міністерство.

 

Нова економічна політика, НЕП – економічна політика більшовиків, що прийшла на зміну «воєнному комунізму». Затверджена навесні 1921 р. X з'їздом РКП(б). Полягала у частковому поверненні до використання ринку та різних видів власності, грошовій реформі, залученні іноземного капіталу. Завдяки НЕПу зруйновану Першою світовою війною та громадянськими війнами економіку вдалося швидко відновити.

 

Об’єднане державне політичне управління, ОДПУ (рос. Объединенное государственно-политическое управление, ОГПУ) – вищий каральний орган в СРСР, попередник НКВС. Існував з 1924-го по 1934-й рр. Утворений при Раді Народних Комісарів СРСР. Займався боротьбою з національними та політичними рухами шляхом масових репресій. У Конституції СРСР зазначалося завдання ОДПУ: боротьба з політичною та економічною контреволюцією, шпигунством і бандитизмом. Поступово діяльність та права ОДПУ розширювалися. У 1924–1925 рр. ОДПУ здійснювало так званий політичний контроль (цензура, нагляд за виготовленням і розповсюдженням художніх зображень вождів тощо); у 2-й пол. 20-х рр.– контроль за станом валют, ринку, обігом золота та інших дорогоцінних металів. ОДПУ було наділено також широкими позасудовими правами, які здійснювалися відповідними позасудовими органами — Особливою нарадою при ОДПУ, судійською колегією ОДПУ, трійками ОДПУ.

 

Окупація – тимчасове заняття збройними силами держави території, що їй не належить, без здобуття суверенітету над нею. Окупація завжди відбувається за допомогою військової сили і має кілька різновидів: окупація у стані війни, післявоєнна окупація для виконання умов мирних договорів, окупація у мирний час (неворожа окупація).

 

Організація українських націоналістів, ОУН – політичний рух, метою якого було відновлення національної державності на всій українській етнічній території. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок – Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді. Заснована 3 лютого 1929 р. Лідером ОУН до його вбивства агентом НКВС у Роттердамі 1938 р. був полковник Євген Коновалець. Смерть Є. Коновальця спричинила суперечності оунівців щодо того, хто має бути його наступником. Криза в Організації виявила суттєві розбіжності між членами ОУН на Західній Україні (радикалами) та членами Проводу українських націоналістів (ПУН) (консерваторами), що жили за кордоном. Другий Великий Конгрес ОУН у Римі 27 серпня 1939 р. обрав головою ОУН Андрія Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише  «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, вимагала від ПУН та його голови А. Мельника змінити тактику ОУН, а також усунути з ПУН декількох його членів (Ярослава Барановського, Олексу Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт призвів до розколу в Організації. Прихильники С. Бандери в лютому 1940 р. утворили «Революційний Провід ОУН» й взяли собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)). Більшість оунівців, що залишились за кодоном, згуртувались навколо А. Мельника і сформували ОУН(м). Між двома гілками колись єдиної ОУН почалась боротьба, хоча стратегічна мета обох була однією – незалежна Україна. 

 

Осадники – прийнята в історіографії назва для позначення польських колоністів на українських землях у міжвоєнний період.

 

Остарбайтери – (нім: die Оstarbeiteren, «східні робітники») – таку назву (поряд з «цивільні росіяни», «радянські росіяни») нацистські чиновники вживали стосовно багатонаціональної групи цивільних робітників (не-німців), вивезених з окупованих територій Радянського Союзу.

 

Паризька мирна конференція – міжнародна конференція у 1919–1920 рр., скликана після завершення Першої світової війни для врегулювання відносин між переможеними країнами та країнами-переможцями.

 

Пацифікація – застосування сили для умиротворення бунтівників. Термін вживають як для означення каральної акції польського уряду восени 1930 р., так і для означення загалом польської політики 1930–1939 рр.

 

Пересильний табір – збірний пункт для відправки ув’язнених на примусову працю до Третього Рейху. Протягом Другої світової війни в Україні існувало 23 пересильні табори. 

 

Пласт – українська скаутська організація, метою якої є сприяння всебічному, патріотичному вихованню та самовихованню молоді на засадах християнської моралі. Пластуни випускали різні часописи: «Пластун», «Карпати», «На стійці», «Скоб». У 1938 р. пластуни приймали активну участь у створенні та розбудові Організації народної самооборони «Карпатська Січ». Організація існує до сьогодні.

ОДНА ИЗ ЛУЧШИХ МАСОК ДЛЯ ПРОБЛЕМНОЙ КОЖИ

Рецепт:
— белок яйца
— 3-4 капли масла чайного дерева (можно купить в любой аптеке)
— крахмал

Белок яйца взбиваем до пенки, добавляем масло чайного дерева, понемногу добавляем крахмал, помешивая, до консистенции сметаны (только не сильно густо). Наносим на кожу лица, избегая зон рта, глаз. Держим до полного высыхания (10-15 мин) смываем теплой кипяченой водой. Обязательно после смывания протереть кожу лосьоном или тоником, затем наносим крем. Рекомендуется маску делать перед сном. 

Курс масок: 10 раз через 2 дня на 3-ий. Через месяц ваша кожа скажет вам спасибо. Повторять курс масок рекомендуется не раньше, чем через 3 месяца.

Українські синьо-жовті і жовто-блакитні прапори – родом з Галичини

Казе́нне підприє́мство — юридична особа, створена державою як єдиним засновником. Майно юридичної особи цього виду належить не самій особі, а засновнику, тобто державі. Розпорядження основними фондами казенного підприємства можливо лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

В юридичній господарсько-правовій науці найповнішим є визначення казенного підприємства як унітарного підприємства, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, без поділу її на частки, створюється шляхом перетворення з державного підприємства (за наявності визначених законом умов) за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, вповноваженого управляти відповідним державним майном

Уніта́рне підприє́мство — підприємство, що створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян,релігійної організації або на приватній власності засновника.

Емі́сія грошових коштів — випуск в обіг нових грошових знаків. Емісія грошей є однією із найважливіших функцій центрального банку, якому належить монопольне право емісії національної валюти та організації її обігу. Здійснюючи емісію грошей, центральний банк намагається забезпечити таку кількість грошей в обігу, яка необхідна для обслуговування процесу обміну товарами та послугами в економіці.

Обсяг емісії грошей розраховується на підставі прогнозних макроекономічних показників розвитку економіки: обсягу валового внутрішнього продукту, інфляції, параметрів бюджету, доходів населення тощо.

Емісія грошей як правило, здійснюється в безготівковій формі шляхом зарахування відповідної суми коштів на кореспондентські рахунки банків у центральному банку. Коли ж гроші вилучаються з обігу, то відповідна сума, навпаки, списується з цих рахунків^[1].

Емісійні операції НБУ[ред. • ред. код]

Докладніше: Національний банк України

Емісійні операції (які являють собою як випуск в обіг коштів, так і вилучення їх з обігу) є суттю діяльності центрального банку. Усе, що робить центральний банк, так або інакше пов'язано з такими операціями. Здійснюючі емісійні операції, центральний банк намагається забезпечити таку кількість грошей в обігу, яка необхідна для обслуговування процесу обміну товарами та послугами в економіці.^[2]

Обсяг емісії коштів розраховується на підставі прогнозних показників розвитку економіки: обсягу валового внутрішнього продукту, інфляції, параметрів бюджету та ін. Центральні банки не кредитують Уряд для покриття бюджетного дефіциту, оскільки такі гроші не матимуть відповідного товарного покриття і призведуть до зростання цін.

Випуск коштів здійснюється через валютний, фондовий та кредитний канали і забезпечується отриманням Національним банком еквівалентного обсягу іноземної валюти або ліквідних фінансових інструментів, завдяки чому за потреби через ці ж канали відбувається вилучення коштів з обігу.

• Через валютний канал гроші випускаються/вилучаються шляхом здійснення Національним банком України операцій з купівлі/продажу іноземної валюти на міжбанківському ринку.
• Через фондовий канал кошти випускаються/вилучаються шляхом здійснення Національним банком України операцій з купівлі/продажу на відкритому ринку державних цінних паперів.
• Через кредитний канал кошти випускаються шляхом здійснення Національним банком підтримки ліквідності банків через механізми рефінансування. При цьому кошти випускаються на зворотній основі під відповідне забезпечення (яке надається Національному банку в заставу) та на визначений термін (від 1 до 365 днів в залежності від інструменту рефінансування), після якого повертаються до Національного банку і вилучаються з обігу.

Монопо́лія — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

Монопо́льне утво́рення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Термін «монополія» походить від грецьких слів («mono» — один, «poleo» — продаю) — наявність одного продавця товару чи послуги на ринку. Це монополія одного підприємства або продавця

Ринок чистої монополії — це такий тип побудови ринку, на якому продукцію пропонує один продавець. Підприємство-монополіст має задовольнити всіх потенційних покупців певного товару в межах даного ринку, і тому це підприємство ототожнюється з галуззю. В широкому розумінні монополія — це така ситуація, за якої продавців (виробників) настільки мало, що кожний з них може впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукції, що реалізується.

Головними ознаками ринку чистої монополії є:
 — відсутність досконалих замінників продукції фірми-монополіста;
 — неможливість входження на ринок інших фірм;
 — велика кількість покупців на ринку;
 — досконала інформованість щодо цін, фізичних ознак товару, інших параметрів ринку.

Суб'єкт господарювання займає монопольне (панівне, домінуюче) становище на ринку товарів, якщо:
 — на цьому ринку немає жодного конкурента;
 — немає значної конкуренції внаслідок обмеженої можливості доступу інших підприємств на ринок;
 — частка підприємства на ринку продукції перевищує 35 % і суб'єкт господарювання не довів, що зазнає значної конкуренції.

Могутні капіталістичні об'єднання (у формі картелів, синдикатів, трестів, концернів), які виникають на базі концентрації виробництва і капіталу й зосереджують у своїх руках виробництво чи продаж певного товару для отримання максимальних прибутків.

 

Англійський філософ Томас Гобс описує монополії, створені ще феодальною державою для зарубіжної торгівлі. Він їх називає корпораціями, «метою яких є збільшення прибутків шляхом монопольного права купівлі і продажу як вдома, так і за кордоном».

 

Суть монополії
Історія монополії сягає сивої давнини. Згадку про неї знаходимо вже у старогрецького філософа Аристотеля. Він відносить її до «мистецтва наживати майно», зазначаючи, що «вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію».Однією з негативних рис є те, що ринок породжує монополії та монополістичні тенденції в економічній системі.^{[Джерело?]}

Монополістичні тенденції проявляються на всіх етапах розвитку ринкових процесів, але стають явними лише в XIX ст.^{[Джерело?]}

Види монополій[ред. • ред. код]

Протягом всієї історії розвитку монополій, вони були представлені різними видами, які можна класифікувати за такими ознаками:

За причиною виникнення[ред. • ред. код]

За такою ознакою можна виділити три основні види монополій — природна, адміністративна, економічна.

• Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана, бо при входженні в галузь інших фірм, витрати на виготовлені продукції зростуть. Причиною є економія від маштабу — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт і т. д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природньо, вони посідають монопольне становище на ринку. Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільні. Найвища ефективність функціонування галузі забезпечується лише за умови наявності одного виробника чи дистриб’ютора (розподільника).

• Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. 3 одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку 17 ст. державою було надано вийняткове право на торгівлю з Індією. 3 другого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт і між ними відсутня конкуренція. Економіка колишнього Радянського Союзу належала до найбільш монополізованих у світі. Домінуючою там була саме адміністративна монополія, передусім монополія всесильних міністерств і відомств. Більше того, існувала абсолютна монополія держави на організацію й управління економікою, яка базувалась на пануючій державній власності на засоби виробництва.

• Найпоширенішою є економічна монополія. Саме про неї ітиме головним чином мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Йдеться про підриємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий — набагато швидший — базується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим чи іншим шляхом або поєднуючи обидва, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку. Воно переходить в іншу категорію підприємств: з розряду «статистів», що не грають істотної ролі і кожне зокрема не може вплинути на загальну ситуацію, до розряду «солістів», які фактично розігрують ринковий «спектакль».

За формою об'єднання капіталу[ред. • ред. код]

За формою об'єднання капіталу монополії поділяють на трести, синдикати, картелі, багатогалузеві концерни.

Картель — це об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають свою власність на засоби виробництва і вироблений продукт, промислову і комерційну самостійність, і домовляються про частку кожного в загальному об'ємі виробництва, цінах, ринках збуту. Існує багато міжнародних картелів. Найвідоміший з них — це картель Організації країн експортерів нафти (ОПЕК). Він намагається регулювати випуск нафти його членам, з метою контролювати ціну, щоб максимізувати групові прибутки.

Синдикат — це об'єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів збут товарів здійснюється загальною збутовою конторою.

Складніші форми монополістичних об'єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. У цьому разі виникає необхідність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальній інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі та ін. На цій основі виникає така більш висока форма монополістичних об'єднань, як трест.

Трест — це об'єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу і комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капіталу тієї чи іншої монополії у галузі, які безпосередньо не пов'язані з основною сферою їх діяльності. Якщо диверсифікація здійснюється на основі концентрації капіталу, то проникнення монополії в іншу галузь промисловості здійснюється за рахунок внутрішніх нагромаджень капіталу, коли цей процес відбувається на основі централізації капіталу, то організація виробництва в інших галузях здійснюється шляхом купівлі акцій, «системи участі». На основі диверсифікації виникає така сучасна основна форма монополістичних об'єднань, як багатогалузевий концерн. Останній є об'єднанням десятків і навіть сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, а головна фірма здійснює над іншими учасниками об'єднання фінансовий контроль. Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90 % існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5 % серед цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, а переважна більшість їх має у своєму складі у середньому підприємства 11 галузей, а найбільш могутні монополії — до 30-50 галузей. У 60-ті роки у США і деяких інших країнах почали зростати конгломерати, тобто монополістичні об'єднання, які утворилися шляхом поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої та технічної спільності.

Причини виникнення[ред. • ред. код]

Причини виникненні монополій пов'язані передусім із змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова революція кін. XVIII — поч. XIX ст., технічні винаходи, поява нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед, у легкій промисловості.
Через процес концентрації виробництва, коли підприємства, замість ведення між собою виснажливої конкурентної боротьби, укладають між собою угоду, тобто об'єднують і капітал.

1. Централізація виробництва — це збільшення масштабів виробництва продукції в результаті об'єднання кількох підприємств в одне і загальним управлінням. (щоб вижити в такій боротьбі, отримати більше прибутків).
2. Централізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу, внаслідок об'єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Наприклад: утворення акціонерних компаній.
3. Внаслідок дій держави (спеціальних або навмисних її кроків).
4. Поява акціонерної капіталістичної власності, коли індивідуальна приватна власність перетворюється на гальмо продуктивних сил. Це означає, що в кінці XIX ст. під впливом наукових винаходів (нові види двигунів і т. д.) потрібно було будувати такі заводи, які неспроможний був побудувати жоден капіталіст. Крім того, у цей час починається спорудження залізниць, інших великих об'єктів. Нагромадити необхідні кошти окремий капіталіст міг хіба через десятки років. Виникає необхідність у новій формі власності, яка б змогла швидко розв'язати ці проблеми. Нею стала акціонерна капіталістична власність, що виникла в результаті злиття, об'єднання декількох капіталістів.
5. Кризові явища в економіці.

Олігополія

Олігопо́лія (англ. <span xml:lang=«en» lang=«en»>Oligopoly) — структура ринку, при якій в одній галузі домінує невелика кількість конкуруючих фірм, при цьому хоча б одна або дві з них, виробляють значну долю продукції даної галузі, а поява нових продавців ускладнена чи неможлива. Товар, реалізований олігополістичними фірмами, може бути як диференційованим так і стандартизованим.

 

Ознаки олігополістичного ринку[ред. • ред. код]

Як правило на олігополістичних ринках домінує від двох до десяти фірм, на які припадає половина чи більше загального обсягу продажів продукту. На таких ринках декілька або й усі фірми у довгостроковому часовому масштабі одержують значні прибутки, оскільки вхідні бар'єри ускладнюють або унеможливлюють вхід фірм-новачків до ринку.

Олігополія — переважаюча форма ринкової структури. До олігополістичних галузей належать автомобільна, сталеплавильна, нафтохімічна, електротехнічна та комп'ютерна індустрії.

На олігополістичних ринках деякі фірми можуть впливати на ціну завдяки великій долі своєї продукції у загальній кількості товару. Продавці на олігополістичному ринку знають, що коли вони або їхні суперники змінять ціни чи обсяг продажів, наслідки позначаться на прибутках усіх фірм на ринку. Продавці усвідомлюють свою взаємозалежність. Передбачається, що кожна фірма в галузі визнає, що зміна її ціни чи випуску викликає реакцію з боку інших фірм. Реакція, яку який-небудь продавець очікує від фірм, які суперничають з ним, у відповідь на зміни встановлених ним ціни, обсягу випуску чи зміни діяльності в області маркетингу, є основним чинником, що визначає його рішення. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

 

У багатьох випадках олігополії захищені бар'єрами для входу на ринок, схожими з тими, котрі існують для монопольних фірм. Природна олігополія має місце коли кілька фірм можуть поставляти продукцію для всього ринку при нижчих довгострокових витратах, ніж ті, які були б у багатьох фірм.

 

Риси олігополістичних ринків[ред. • ред. код]

1. Усього кілька фірм забезпечують весь ринок. Продукт може бути як диференційованим, так і стандартизованим.
2. Принаймні, деякі фірми в олігополістичній галузі володіють великими ринковими частками. Отже, деякі фірми на ринку здатні впливати на ціну товару, варіюючи його наявність на ринку.
3. Фірми в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність.

 

Взаємозалежність олігополістів[ред. • ред. код]

Існує два види олігополії. Перший вид припускає, що кілька фірм роблять ідентичний продукт. Другий — коли невелика кількість виробників випускають диференційовані товари.

Однак в тому і іншому випадку фірми усвідомлюють взаємозалежність своїх продажів, обсягів виробництва, інвестицій і рекламної діяльності. Так, якщо одна фірма буде посилено рекламувати свою продукцію чи брати участь у створенні нової моделі виробу, то вона повинна очікувати аналогічних дій з боку своїх конкурентів. У такій ситуації кожна фірма знає, що, принаймні, деякі рішення конкурентів залежать від її власного поводження, і тому, приймаючи те чи інше рішення, вона зобов'язана мати на увазі цю обставину.

Олігополістична взаємозалежність фірм піднімає суперництво між ними на якісно новий рівень, перетворює конкуренцію в безперестанну боротьбу «всіх проти всіх». У цьому випадку можливі найрізноманітніші рішення конкурентів: вони можуть спільно домагатися деяких цілей, перетворюючи галузь у подобу чистої монополії, чи ж — як іншу крайність — боротись один з одним аж до повного знищення.

Останній варіант найчастіше здійснюється у формі цінової війни — поступового зниження існуючого рівня цін з метою витиснення конкурентів з олігополістичного ринку. Якщо одна фірма знизила ціну, то її конкуренти, відчувши відтік покупців, у свою чергу теж знизять свої ціни. Цей процес може мати кілька етапів. Але зниження цін має свої межі: воно можливо доти, поки у всіх фірм ціни не зрівняються із середніми витратами. У цьому випадку зникне джерело економічного прибутку і на ринку виникне ситуація, близька до досконалої конкуренції. Від подібного результату у виграшному положенні залишаються споживачі, у той час як виробники усі до одного ніякого виграшу не одержують. Тому найчастіше конкурентна боротьба між фірмами приводить до прийняття ними рішень, заснованих на обліку можливого поводження своїх суперників.

 

Приклад[ред. • ред. код]

Припустімо, що через млявий збут автомобілів адміністрація компанії «Форд» розглядає можливість 10%-го зниження цін, щоб стимулювати збут. Вона має ретельно продумати те, як реагуватимуть на цей захід «Дженерал моторз» і «Крайслер».

1. Вони можуть взагалі не відреагувати, а можуть знизити свої ціни лише незначно, і в цьому випадку обсяг збуту «форда» значно збільшився б, переважно за рахунок його конкурентів.
2. Можливо, вони наслідуватимуть приклад «Форда», а в цьому випадку всі троє виробників продадуть більше автомашин, проте одержать значно менше прибутків через знижені ціни.
3. Ще один можливий варіант — таке зниження цін компаніями «Дженерал моторз» та «Крайслер», що перевищить зменшення цін «Форда». Конкуренти можуть знизити свої ціни на 15 %, щоб покарати «Форд» за його підступність, а це, в свою чергу, може призвести до цінової війни та різкого падіння прибутків усіх трьох фірм.

Тому адміністрація «Форда» має ретельно зважити всі ці можливості. Фактично, для будь-якого рішення, яке приймає фірма,— призначення цін, визначення рівнів виробництва, проведення широкомасштабної компанії по стимулюванню або інвестування в нові виробничі потужності — вона повинна передбачити можливу реакцію з боку своїх конкурентів. У цьому випадку кожна з фірм ставить себе на місце конкурентів і аналізує, яка була б їхня реакція. Процес прийняття подібних рішень розглядається на прикладі взаємовідносини двох фірм у моделі дуополії, яка була вперше запропонована французьким економістом А. Курно в 1838 р.

 

 

Олігополістичні моделі[ред. • ред. код]

Моделі олігополістичного ціноутворення Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов'язані тенденції: з одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з іншого боку, — найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, — це відображає схильність олігополістів до таємної змови. Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для пояснення його стабільності.

«Дилема олігополістів» — це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів. На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут є стимул як до змови, так і до обману суперника.

Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу — лише 10 тис. грн. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо перша фірма призначає високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Стан обох фірм утім є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Найпоширенішою формою явної змови є картель.

Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно укладають угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника. Картель діє як фірма — монополіст. Це пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм діяла як конкурентна, то довгострокова рівновага досягалася би в точці, а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку, перебуваючи у стані беззбитковості.

Для розрахунку ціни та обсягу випуску картелю використовується модель ціноутворення монополії. Рівноважний обсяг для картелю знаходиться за правилом, рівновага досягається на обсязі за ціною. За цією ціною узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна сукупному обсягу картелю. Отже, одержавши квоту, типова фірма — учасник картелю починає отримувати економічний прибуток в розмірі площі прямокутника. Але за високою картельною ціною фірма могла б розширити випуск до, досягнувши рівноваги в точці, де, і одержати б значно більший прибуток, рівний площі фігури. Спокуса розширити виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то галузевий випуск зросте до, а такий обсяг можливо реалізувати лише за дуже низькою ціною, нижчою, ніж конкурентна. Цим пояснюється нестійкість картелювання.

Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах.

Поведінка фірми щодо ціни та випуску на олігополістичному ринку[ред. • ред. код]

Оцінка економічної ефективності олігополістичного ринку[ред. • ред. код]

Олігополії в Україні[ред. • ред. код]

Прикладами олігопольних ринків в Україні станом на 2007-2008 роки були і залишаються ринок послуг мобільного зв'язку (на ринку діє п’ять основних гравців, частка двох найбільших наближається до 98; ринок моторних бензинів (операторами ринку є сім великих підприємств, з сумарною часткою трьох найбільших 67; ринок пива (чотирьом учасникам якого належить 94; ринок тютюнових виробів (із загальною часткою п'яти найбільших суб'єктів господарювання – 97тощо.^[1